Цей чоловік врятував свою матір, щоб подарувати майбутнє рідним дітям

Реальна історія: він врятував свою матір, щоб допомогти своїм дітям

Ця реальна історія одного часу потрясла науковий світ. Річ йшла про відомого на той час психотерапевта. І він врятував свою матір, щоб допомогти своїм дітям. Мати відомого психолога Роберта Дилтса, одного із засновників НЛП, в 1978 році захворіла на рак грудей. Її лікували, але результату не було. У 1982 році Патрісію Дилтс виписали додому на четвертій стадії захворювання. Роберт вирішив: він зумів надати допомогу стільком стороннім людям, своїм клієнтам. Чому він не може спробувати допомогти власної матері?

Дилтс буквально замкнувся з матір’ю у будинку на кілька днів. Та в процесі роботи зробив одне з найважливіших відкриттів у психології. Він виявив причини, по яких люди самі не дозволяють собі змінити своє життя на краще. Дилтс назвав це «обмежувальними переконаннями», або «вірусами свідомості». Їх виявилося три.

– Синку, – сказала Патрісія Дилтс. – Я розумію, що ти дуже до мене прив’язаний і не хочеш, щоб я померла. Але ніхто і ніколи не виліковувався від раку 4-й стадії. Тим більше лікарі сказали, що нічого вже зробити не можна.

Це перше обмежує переконання, яке Дилтс назвав «безнадія». Раз ніхто і ніколи чогось не зміг, то і я не зможу. Є варіанти: «жодна жінка цього не може», «ніхто не в цій країні так не може», «ні один наш пенсіонер». І так далі. Але Дилтс не був би геніальним психологом, якщо б не здогадався, і досить швидко, як можна впоратися з безнадією. Треба знайти виключення.

Він приніс матері вирізки з газет, виписки з медичних журналів, записи телепередач про людей, які вилікувалися від важких хвороб несподівано і незрозуміло для лікарів. Такі випадки дійсно є, і вони описані. Коли ви пишете нам у коментарях «це неможливо в нашій країні» — це вона, безнадійність. Тобто перше обмежує переконання. Ліки — це наші історії, які ми невтомно шукаємо і публікуємо і сподіваємося, що ви їх читаєте.

Але далі справа застопорилася. Дилтс зіткнувся з другим типом вірусу свідомості — безпорадністю. Так, звичайно, сказала його мати, такі люди є. Але вони — особливі, це винятки. Я не така: я звичайна, стара, слабка і хвора жінка. Я не зможу те, що вийшло у них, у мене немає на це ресурсів. Але і це виявилося можливим подолати.

Роберт Дилтс, нагадав матері, як колись їх сім’я жила дуже бідно. Але вона завжди знаходила вихід із ситуацій, які здавалися безвихідними. За принципом «очі бояться, а руки роблять». Коли Патрісія Дилтс згадала один за іншим ці епізоди, вона збадьорилася, і їй стало краще. Але ненадовго.

На їхньому шляху виникла остання перешкода — третє і саме неочевидне обмежує переконання. Дилтс назвав його «нікчемністю».

Його мати довго відмовлялася говорити про це, але, нарешті, сказала:

– Ти пам’ятаєш свою бабусю, мою матір? — Так, пам’ятаю. — А пам’ятаєш, від чого вона померла? — Від раку грудей. — А її сестра, моя тітка, від чого вона померла? — Від раку стравоходу, здається. — Я дуже любила і свою матір, і тітку. Я нічим не краще їх. Якщо вони померли від раку, чому ж я повинна поправитися?

Дилтс виявив, що відданість родині, батькам і старшим родичам — хороша, загалом, риса — може зіграти з людиною злий жарт. Для його матері одужати в ситуації, в якій її власна мати померла, було рівносильно зраді. Раз так жили наші предки, а ми їх любимо, значить, так будемо жити і ми. Коротше, «ніколи не жили добре, годі й починати». Знайоме?

Подолати цю перешкоду було найважче. Але Роберт Дилтс здогадався, як це зробити. І тепер ми теж можемо скористатися його відкриттям. – Подумай гарненько, – сказав він матері. – А чи хочеш ти, щоб моя сестра, твоя дочка, якщо вона раптом коли-небудь захворіє на рак, сказала: раз моя мати померла від цього, то я теж повинна померти, адже я так її люблю? — Що ти таке кажеш! – обурилася Патрісія Дилтс. — Ну так дай їй хороший приклад.

– Якщо ти вирішиш поправитися, то і вона, захворівши, скаже собі: моя мати зуміла одужати, і я зумію.

Ресурс для подолання нікчемності лежить в майбутньому. Діти копіюють своїх батьків. Якщо зараз ми не знайдемо нову модель поведінки, яка дозволить нам прожити ще 25 років із задоволенням і користю для себе і для інших. Якщо ми сядемо на лавочки доживати та скаржитися на життя. То й наші діти, які нас дуже люблять, в 50 скажуть собі: ми нітрохи не краще наших батьків, які в 50 стали старими.

А що до матері Роберта Дилтса, то вона, звичайно, все одно померла. Через багато років і зовсім від іншого. Ця реальна історія розповідає про великого чоловіка, який не змирився з приговором лікарів. Він врятував свою матір, щоб допомогти своїм дітям.

Rating
( No ratings yet )
Loading...