В нашу квартиру у окупованому місті заселилися росіяни. Краще б вона згоріла

В нашу квартиру у окупованому місті заселилися орки. Краще б вона згоріла

Ми відтягували евакуацію як могли. Точніше навіть сказати, що відтягувала я. Чоловік просив мене їхати з дітьми, я ж боялася загубитися і розділися посеред війни.

Він відмовлявся їхати і кидати домівку та бізнес, я ж боялась їхати з трьома дітьми сама у невідомість. Так і сиділи. Місто було під Україною, але вже самісінький фронт і гаряче.

Ми перечекали березень, навіть частину квітня. Мені часто дзвонили друзі та родичі і просто вимагали, щоб я хапала дітей і їхала. Мене трішки навіть дратували ці дзвінки.

Насправді рішення про евакуацію, а ще й не дай Боже про те, щоб розділилася наша родина – найскладніше рішення. Я про це думала щогодини і щохвилини. Це величезна відповідальність насправді.

Від щоденних обстрілів палали будівлі в місті. У нас там не було жодних сирен, це ми вже їх тут почули, коли виїхали.

Там же я знала, що найактивніші бої перед самим світанком. А потім весь день теж бухає.

Якось я приїхала до друзів нашої родини, посидіти на кухні, поговорити. І раптово снаряд прилетів через один будинок від них.

Було багато уламків, був вогонь, а ще був звук, який тепер не забути. Звук, коли ти розумієш, що він наближається і наближається, і з кожною секундою все сильніше здається, що летить прямісінько у тебе.

А потім здригнулася земля, але ми були цілі, і дім над нами цілий. А потім переляканий чоловік приїхав мене забрати.

Ми виїхали, коли орки спалили десь п’яту частину будівель у місті. Але вже зруйнували сусіднє місто вщент.

Ми їхали двома автівками, пережили першу спокійну ніч у Дніпрі. Навіть прогулялися з дітками наступного дня, заспокоїлись. І поїхали у невідомість.

Минав час і я тиждень за тижнем дивувалася і раділа одному справжньому для мене диву – наша домівка все ще була ціла.

Ми орендували для нас спочатку якесь жахливе, брудне горище зі спальними місцями. І з плином часу чоловік знайшов можливість заробітку. Ми орендували чисту, світлу, приємну квартирку, хоч і замалу на нашу ораву. Тісно, але хоч пропало бажання втікати з дому, щойно розплющив очі.

За якийсь час ми вивезли обладнання та частину речей вантажним перевезенням. В умовах війни це дуже дорого. Тут знайшлись добрі люди, що дозволили скласти у них у незайнятому гаражі це все на якийсь час.

Один з працівників чоловіка весь цей час жив у нашій великій квартирі. Там були гарні запаси води, їжі, генератор. Та й невелика платня йому крапала за ці послуги.

Тож мародерів ми не чекали, а дім і надалі лишався цілий. В місті спалили школу, що пережила дві світові. Розбили більшу частину гарного приватного сектору. Багатоповерхівки хапали «прильоти», багато будинків навіть не по одному разу.

А потім місто пішло під окупацію.

Ми побачили фото тих тварюк з прапором під розбитою міською радою. Через день ЗСУ визнали, що були вимушені відступити.

Там більше нічого не палало, не йшли бої. Місто наче пішло у темряву, щоб там панувало чисте зло.

Працівник чоловіка втік, лишив ключі сусідам. А десь через місяць кадирівці пришли вибивати двері. Вони відкривали всі квартири, власники яких не прийшли до «нової влади».

Сусіди подумали, що якщо вибити двері, то все просто розтащать і перелякано віддали тим тварюкам ключі. Вони зайшли, подивились, вийшли. Закрили на ключ.

Сьогодні була можливість зв’язатися і сусідка сказала, що в нас живуть шестеро кадирівців. Їй дуже шкода. Сказала, що з усього будинку вибрали нашу і ще одну, теж досить забезпеченої родини. Каже, що чує як вони там пьють і не ладнають між собою. Щодня тягнуть щось із квартири на базар.

Я так раділа, що наше родинне гніздо лишалося цілим. Так, туди не приїдеш, але думка, що є куди вертатися, мене зігрівала.

А зараз я думаю, що краще б вона згоріла. Щодня сподіваюсь, що ось-ось наші виб’ють орків з міста. Але час іде і іде.

Знаєте, та квартира… Там з’явилися на світ всі наші дітки. Там був такий комфорт, на який, я не знаю чи заробимо знов. Думки про дім зараз найважчі.

Rating
( No ratings yet )
Loading...