20 днів нестерпного болю або як війна показала ціну справжньої жіночої дружби

Історію Русталіми Яремчук дізналася випадково. Записувала інтерв’ю з Оленою Курило з міста Чугуєва, що на Харківщині. Її назвали обличчям війни в Україні. Перша цивільна постраждала від російської ракети. Її фото облетіло всі обкладинки світових ЗМІ. Пропагандисти з росії присвятили їй кілька сюжетів. Вони звинуватили українку в тому, що вона актриса, а кров на обличчі – це гранатовий сік. Насправді через поранення Олена втратила можливість бачити на одне око, має безліч проблем зі здоров’ям, тривалий час лікується – спочатку в Польщі, тепер у Великобританії. Війна забрала у неї майже все: дім, зір, здоров’я. Однак Олена знаходить в собі сили підтримувати інших жінок у кризових ситуаціях.

– З Русталімою я познайомилася на Фейсбуці, – розповідає Олена, – у стрічці хтось уподобав її пост. В ньому вона просила допомоги – в дорожньо-транспортній пригоді жінка втратила ногу, тепер пересувається на інвалідному візку, не може жити без знеболювальних. На операцію коштів немає, а через травму у неї руйнується тазостегновий суглоб. Двадцять днів, коли не було завозу необхідних їй ліків, вона страждала від нестерпного болю. Просила у людей підтримки та допомоги. Я не змогла пройти повз. Бо знаю, як це, коли ти щохвилини помираєш від болю.

Олена згадує, що після поранення, їй надали допомогу в місцевій лікарні – та відпустили додому з порадою звернутися до офтальмолога. Бо в лікарні його не було, а хірурги не наважилися самостійно навіть очистити око від скла, щоб не нашкодити.

Місто було заблоковане. Його цілодобово обстрілювали росіяни. Жінка приймала антибіотики, щоб не вмерти від запалення мозку через травму ока. Через кілька днів після обстрілів з ока почали виходити дрібні шматочки скла. Олена плакала кривавими сльозами в буквальному сенсі слова.

Олена Курило з Чугуєва на Харківщині постраждала у перші дні війниОлена Курило з Чугуєва на Харківщині постраждала у перші дні війни

– Я змогла вибратися на лікування тільки тому, що мені допомогли різні люди, – каже Олена Курило, – один підприємець вивіз мене з оточеного Чугуєва до Харкова. Він ризикував, щоб привезти в місто хліб та найнеобхідніші продукти. Інші двоє волонтерів допомогли дістатися до Дніпра. Там на мене чекала донька з хлопцем. Їх квартиру у Харкові розбомбили. Разом з нею ми долучилися до боротьби на інформаційному фронті – почали проводили прямі ефіри в Інстаграмі та розповідати правду про війну, про моє поранення. Так, на мене вийшли з редакції британського медіа The Daily Mail. Вони допомогли мені виїхати, зняли житло в Польщі, допомогли з лікуванням. Після трьох операцій, коли зір так і не вдалося відновити, забрали на обстеження до Великобританії. Я зрозуміла, наскільки важливо підтримувати інших, хто опинився в схожій ситуації.

З цього розуміння почалася робота Олени з підтримки інших жінок, які опинилися в кризових ситуаціях. Вона не може допомогти фінансово, але може знайти контакти, необхідну інформацію, познайомити людей один з одним.

З Оленою зустрілися в Катовіце, тут вона лікувалася майже три місяці, щоб відновити втрачене здоров'яЗ Оленою зустрілися в Катовіце, тут вона лікувалася майже три місяці, щоб відновити втрачене здоров’я

Аварія, в якій втратила ногу

Мама у Русталіми українка, тато – з ромської родини. Перші роки життя вона виховувалася більше в українській культурі, бо тато пішов з родини. Однак мама рано померла, тітка-опікунка не мала змоги доглядати за всіма дітьми, їх було троє, тож всіх забрали до притулку.

Русталіма згадує про цей час з великою теплотою. Каже, що тоді вони були завжди ситі, одягнуті, чисті. А потім за ними приїхав тато та забрав їх до своєї нової родини.

Жінка каже, що суспільство не завжди може зрозуміти, з яких умов доводиться стартувати дітям з ромських родин, з неблагополучних родин. Вона намагалася жити так, щоб її дітям довелося стартувати з інакших, кращих умов.

У Русталіми троє дітейУ Русталіми троє дітей

Той трагічний день, коли сталася аварія, Русталіма пам’ятає, як сьогодні. Мала поїхати до сусіднього населеного пункта, щоб зібрати дітей до школи. Вона живе у селі на Кіровоградщині, транспорт там ходить дуже погано та рідко. Домовилася зі знайомим водієм. Той не приїхав, тож скористалася пропозицієї родички – поїхати на мопеді.

Збили їх на трасі. Вони чекали на можливість перетнути дорогу на острівці безпеки. Родичку – одразу насмерть, Русталімі відібрало ступню. В районній лікарні, куди доставили жінку, чомусь лікарі ухвалили рішення відрізати більшу частину ноги. Потім в Києві, куди її пізніше перевезли, сказали: ногу можна було врятувати.

Важко було приймати своє каліцтво, перебудовувати життя, пристосовувати помешкання під інвалідний візок. Тоді у жінки не було можливості, перш за все, фінансової, навіть подумати про якісне протезування, реабілітацію. З лікарні вона виїхала на інвалідному кріслі, до якого звикла, якби не постійний біль.

Русталіма ЯрошенкоРусталіма Ярошенко

Ставтеся до інших без упереджень

Жінка розповідає свою історію зі смиреннями. Вона нікого не звинувачує, не засуджує. Лише констатує: справедливості не отримала. Водійка, яка спричинила аварію – не покарана, не допомогла їй з лікуванням.

Вона не знає, чому до неї так поставилися в лікарні. Чому не спробували врятувати ногу. Лише просить інших ставитися до людей без упереджень – не дивлячись на їх походження, на статус, на фінансові можливості.

Війна для таких, як Русталіма – це не лише про страх бомбардувань, окупації. Вони щодня на своїй війні – з болем.

– У мене руйнується тазостегновий суглоб, – розповідає вона, – потрібна операція із заміни. Це нереальні для нас гроші. У перший місяць війни, коли зникли знеболювальні – я переносила таку біль, що не могла стримати сліз. Різні думки в голову лізли.

Коли написала прохання про допомогу – пост зібрав безліч сердечок, більше 100 поширень та приніс 300 гривень. І лише Олена Курило написала повідомлення у приват: розкажіть детально, чим реально вам допомогти?

Один з постів Русталіми з проханням допомогти, в ньому є всі документи з лікарніОдин з постів Русталіми з проханням допомогти, в ньому є всі документи з лікарніАвтор: https://www.facebook.com/groups/2893174430894743/posts/2938162596395926

Почувши історію, познайомила зі своїм другом з Харкова Юрієм Гордієнком. Той допомагає евакуюватися дітям та дорослим з Харківщини – на Західну Україну та в Європу. Вивозив він також дітей та молодь з інвалідністю.

– У нас не було паспортів, зараз робимо, сподіваючись, що завдяки цьому посередництву зможемо виїхати на лікування до Німеччини, – ділиться Русталіна, – я не знаю, чи вдасться здійснити цю мрію. Я боюся, що там доведеться жити в таборі для біженців. Вдома ми створили всі умови, щоб я могла жити на візку. Як буде там? Невідомість мене лякає. Однак у мене так з’явилася надія, відчуття, що я не одна.

Це листування двох жінок, які ніколи не бачили одна одну в реальному житті, але підтримують через відстаньЦе листування двох жінок, які ніколи не бачили одна одну в реальному житті, але підтримують через відстань

Русталіма та Олена потоваришували через Інтернет, через відстань, через різні життєві ситуації та кажуть: розмова про те, що жіночої дружби та солідарності не існує – це вигадка. Вони впевнені, що якби жінки більше впливали на суспільство та політику – то багато воєн, трагедій та горя просто б не сталися.

Rating
( No ratings yet )
Loading...